Русинський перекладач

«Русин» — дуже старе слово. Ще на зламі ХІХ–ХХ століть русинами називали себе всі українці Галичини й Буковини, а раніше — й русини Великого князівства Литовського, яких «малоросами» перейменувала вже Російська імперія⁹. Мозер пояснює історичне формування русинської ідентичності так: русинами далі називали себе передусім ті, хто не приєднався до українського національного руху, — і спершу зазвичай не з русинської ідеї, а з русофільських переконань⁹. А прикметник «руський» нині у Воєводині означає «русинський», у Словаччині ж — «російський»⁹.

Лемківська: мова з власною історією. Лемки щонайменше від середньовіччя живуть у Карпатах між Попрадом і Ославою, пише Гелена Дуць-Файфер з Ягеллонського університету⁴. Для розвитку сучасної писемної норми важила газета «Лемко» (1911–1914), друкована говіркою західних лемків⁴; у 1930-х роках лемківську викладали в деяких школах за підручниками Методія Трохановського⁴; важливою віхою кодифікації стала 2000 року «Граматика лемківської мови» Генрика Фонтанського та Мирослави Хом’як^{6, 4}; а Польща визнає лемківську мовою етнічної меншини за законом 2005 року^{19, 4}. Після виселень 1944–1947 років — спершу до Радянської України, потім кількох десятків тисяч людей в акції «Вісла» — мова вціліла передусім удома, і сьогодні її зараховують до загрожених^{4, 9, 3}. Довге сусідство з польською, зауважує Мозер, дало лемківській виразні власні риси⁹.

Наголос і «ы». Здзіслав Стібер, який досліджував Лемківщину ще перед війною, ділив її надвоє: на захід від Ослави наголос «польський», на передостанньому складі, на схід — рухомий¹⁸. Юрай Ванько проводить таку саму межу у Словаччині по Лабірцю: на захід від нього — від Меджилабірців через Бардіїв до Старої Любовні — наголос сталий, як у польській чи східнословацькій, на схід вільний, як в українській^{20, 15}. Пряшівська норма пішла східним шляхом: за основу взято перехідні говірки між західним і східним Земпліном із закарпатськими рисами, тож наголос у ній рухомий^{14, 15}, а звичку західних мовців наголошувати передостанній склад підручник вимови в кількох місцях називає помилкою¹⁴. Давній голосний «ы» лишається розпізнавальним знаком цих говірок; пряшівський підручник вимови підкреслює, що в українській літературній мові його немає^{6, 14}.

Пряшівська норма. 27 січня 1995 року в Братиславі урочисто проголосили кодифікацію русинської літературної мови Словаччини^{12, 15}. Інститут русинської мови й культури Пряшівського університету, який Мозер 2016 року назвав чи не найактивнішим осередком русинського руху в Європі⁹, видав правила правопису зі словником (2019)¹³ і правила вимови зі словником (2021)¹⁴.

Воєводина: найстарша норма. У середині XVIII століття руснаки з північно-східних комітатів Угорщини — Земпліна, Шариша, Боршода — переселилися до Бачки й заснували Руський Керестур і Коцур¹⁶; перших поселенців влада монархії скерувала до Керестура 1745 року, бо після вигнання турків південь треба було заселяти наново⁵. Їхня мова ближча до східнословацької, ніж до інших русинських варіантів^{9, 1}. Перший збірник віршів нею видав 1904 року в галицькій Жовкві сімнадцятирічний гімназист Гавриїл Костельник^{16, 9} — усе життя пов’язаний із Галичиною, автор граматики 1923 року і тексту «Чому я став українцем?» (1935)⁹. Товариство «Просвіта» в Новому Саді, що від 1919 року друкувало книжки й газети по-руськи, мало українську орієнтацію¹⁶, і ще до 1990-х чимало тамтешніх діячів бачило себе в українських рамках, пише Мозер⁹. Сьогодні руська — одна з шести мов в офіційному вжитку в органах влади Воєводини, поряд із сербською, угорською, словацькою, хорватською та румунською¹⁷.

Закарпаття: довга суперечка про мову. Коли 1919 року Підкарпатська Русь опинилася в Чехословаччині, місцева шкільна влада запитала комісію Чеської академії наук, якою ж є тутешня мова. Відповідь: «малоруська», особливо близька до галицького варіанта, — тож радили галицьких учителів і галицькі підручники⁹. Під Угорщиною 1941 року в Ужгороді вийшла «Граматика руського языка» Івана Гарайди — «компроміс між багатьма суперечливими уявленнями» про народну мову, як зізнавався сам автор, хоча, за Мозером, народної мови в ній небагато¹¹. У радянські часи, всупереч поширеному міфові про «насильницьку українізацію», просували передусім російську⁹, а після 1991 року на Закарпатті з’явилося кілька граматик, та жодної, за його оцінкою 2016 року, ширше не прийняли⁹. У переписі 2001 року русинами записалося близько 10 тисяч закарпатців — переважна більшість краю, пише Мозер, вважає себе українцями, — а 2007 року обласна рада визнала русинську національність на регіональному рівні⁹.

Угорщина. Два русинські села в сучасній Угорщині, Комлошка й Мучонь⁷, говорять по-різному: Мучонь — як у Воєводині, Комлошка — по-лемківськи, і її говірку славіст Андраш Золтан прямо зараховує до українського діалектного континууму¹. Від 1990-х до них додалися русини із Закарпаття, що оселяються в Будапешті й околицях⁷, тож угорський стандарт, писав 2019 року Мігай Капраль з Інституту русинської мови імені Антонія Годинки, збудовано на «загальнорусинській» базі, з елементами всіх варіантів⁷; орфографічний словник вийшов 2017 року⁸, а 2019 року, за Капралем, у школі в Мучоні русинську викладали з п’ятого класу⁷. Саме на правописі цього словника ґрунтується наш закарпатський варіант.

Рахунок 1829 року. Йоганн Чапловіч нарахував тоді в Угорщині — куди ще належали нинішні Словаччина, Закарпаття й Воєводина — близько 359 тисяч Ruthenen, поділених за говірками на лісаків, лемаків та інших. У комітатах Береґ, Уґоча й Мараморош, на сьогоднішньому Закарпатті, вони становили більшість населення².

Русини в Америці. Емігранти з Галичини, Буковини й Закарпаття потрапляли в Штатах до різних рубрик: більшість стала «українцями», «карпаторусинами» або «росіянами», дехто — «угорцями», «словаками» чи «поляками»¹⁰. 22 лютого 1894 року в Шамокіні в Пенсильванії кілька братств вийшли зі Соєдиненія греко-католицьких братств, де переважали промадярські та русофільські настрої, і заснували Руський народний союз — від 1914 року Український народний союз, органом якого стала «Свобода», найстаріша українська газета світу¹⁰. У переписі 1990 року русинами записалося близько 13 тисяч американців, але саме вони, підкреслює Мозер, відіграли величезну роль в організації русинського руху після 1989 року⁹.